Восени ми з дідусем полюбляємо ходити збирати в лісі гриби. Приємно йти осіннім лісом, де під ногами багато опалого листя, в якому ховаються гриби. Гриби треба вміти збирати, а також знати, які гриби їстівні, а які ні. Я знаю багато їстівних грибів: опеньки, лисички, маслюки, боровики та інші.

Закінчувалися суворі морози, на всьому відчувався подих весни. У лісі вже розтанули останні острівці снігу. Під весняними променями сонця запарувала земля. Сонячні зайчики заграли на галявині, вони наче хочуть розповісти всьому живому в лісі, що час прокидатися. Цінна окраса наших лісів і дібров — конвалія. її ніжні пахучі дзвіночки втілюють у собі радощі весни.

Головні герої повісті В. Нестайка Ява з Павлушею познайомились ще в четвертому класі і тепер є справжніми друзями. То вони випустили в клубі під лекції «Виховання дітей у сім’ї» пугутькала і лектор з переляку упав з трибунці і вилив собі на голову графин з водою. То повісили старі дідові підштаники на телевізійну антену, то проводили під свинарником метро. Хотіли зробити всій сюрприз! Адже у Києві є метро, нехай і у Васюківці теж буде. Ате сталася халепа — свиня Манюня провалилася якраз посередині тунеля… Що було! Дід Варани! насилу витяг її з пастки, а розбишакам наказав засипати підкоп та йти вчити і готуватися до екзаменів. А як не хотілося хлопцям це робити, коли «повітря пахно футболом, …коли пташки галасують, як баби на базарі…»

Цього літа я по-новому подивився на свій двір. А все почалося з того, що рано-вранці мене розбудили сороки. Вони влаштували метушню у кронах старих тополь, які щільно підступають до нашого будинку. Не прокинутися було неможливо: таким різким та голосним був сорочиний крик. Голосів інших птахіи просто було не чути, хоча зазвичай у кімнату долітають цвірінькання горобціи, посвист ластівок, воркування голубів. Врешті-решт я заснув, а потім, коли двір наповнився голосами людей, я вийшов на балкон і пильно став роздивлятися такий знайомий і водночас незнайомий двір. Ось гойдалки. Влітку вони скрипіли вабливо, голосно і уривчасто, наче розповідаючи про щось своє. Неподалік від гойдалок — пісочниця. Вартими уваги є кам’яні фігури казкових героїн. Найпримітніший серед них — лікар Айболить зі своїми пацієнтами. Щоправда, Айболить постраждав від рук якогось хулігана: йому відбили кінчик носа. У центрі двору — спортивний майданчик. Він заасфальтований і обгороджений металевою сіткою. Праворуч і ліворуч поставили невеликі футбольні ворота. Влітку з ранку до вечора тут чути звуки м’яча, що котиться, удари по ньому, збуджені крики хлопців.

Оповідання А. П. Чехова відрізняються стислістю й насиченістю сюжету. В оповіданні «Туга» здається, що не відбувається ніяких подій. Візника Іону Потапова в нудних зимових сутінках засипає снігом. Він очікує своїх пасажирів. Насправді ж Іона нікого й нічого вже не чекає. От уже целую тиждень він живе як у півсні: у нього вмер син. Трагедія Іони нікого не цікавить: ні військового, ні гулящу молодь, ні людини його ж стану — візника. Іона Потапов нікому не цікавий, його що розпирає душу біль нікому не потрібна. Усе кудись поспішають, усі незадоволені, роздратовані, тільки Іоні нікуди поспішати. Він самотній, сумний, занурений у роздуми. Смерть помилилася, «дверима помилилася», забрала спадкоємця, що «теперішній візник був».

Виріс Н. А. Некрасов серед селянських дітей. Ніякі заборони батьків не могли удержати його від спілкування із сільськими дітлахами. Згодом проста мова, богатый і співучий, заворожливий нас своєю музикою, що був засвоєний сином поміщика в ярославському селі, став основним інструментом поета. Його поеми й вірші написані народним мовленням так красиво й точно, що створюється враження, начебто з мережив сплітаються образи й картини нелегкого побуту селян. Досвід дитинства, знання життя селян дозволили Некрасову у вірші «На смерть Шевченко» точно простежити все життя українського поета, виплеснути біль кріпака, підневільної людини, описати спрагу волі, що не зрозуміти вільному. Некрасов зміг.

Часто доводиться спостерігати, як учні в школі з неповагою ставляться до технічних працівників. Звичайно, прибиральниця — не престижна робота, але це не означає, що вона не потрібна і не достойна пошани.

М. М. Пришвін — один зі головних письменників, що подарував нам безліч оповідань, повістей, «географічних нарисів» про природу. У них усе об’єднано людиною — неспокійною, думаючим, людиною з відкритою й сміливою душею. Велика любов письменника до природи народилася з його любові до людини. Ця тема простежується в казці-минулому М, М. Пришвіна «Комора сонця». «В одному селі, біля Будова болота, у районі міста Переділ авльзалесського, осиротіли двоє дітей», — так починається чудовий добуток. Цей початок нагадує казку, де читач входить у чудесний мир, де все живе взаємозалежний. На цьому тлі з’являються два образи — Настя й Мітраша. «Настя була як золота курочка на високих ніжках. Волосся відливали золотом, ластовиння по всій особі були великі, як золоті монетки». Мітраша був маленький, але щільний, «мужичок у мішечку», посміхаючись, називали його між собою вчителі в школі.

Ось і минуло тепле літо. Настала осінь. Непомітно підкралась вона до наших садів, полів, гаїв, лісів. Ще в кінці серпня дерева почали вкриватись жовтим листям, а зараз воно вже блищало на сонці, ніби золото.

Ось уже другий рік поспіль я займаюся у міському танцювальному клубі «Юність». Не всі мої близькі задоволені цим. Мама говорить, що у мене залишається мало часу для навчання і домашніх справ, а подружка дорікає, що майже не приділяю їй уваги. Чому вони не хотять зрозуміти мене?

Чомусь таких історій у казках багато. Наприклад, така сама історія у Білосніжки. Зла мачуха була у Попелюшки. Така ж сама пригода у казці про Пані Метелицю і про нашого Морозка. У казці О. Пушкіна розповідається, що цар поїхав на війну, а цариця сіла біля вікна його чекати. Через деякий час у неї народилася донька. Саме цього дня з походу повернувся цар. Цариця від хвилювання померла.

Більше півтора століть минуло з тих пор, як написана «Казка про рибалку й рибку». Але багато безглуздостей, що проголошувалися в недавнім минулому, — «ми покликані скорити природу» або, пущі того, «ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх — наше завдання», — начебто підказані невдачливою пушкінською бабою:

Василь Симоненко народився в 1935 році в селі Біївцях на Полтавщині в селянській родині. І ще з дитинства був зачарований казками своєї бабусі. Звичайно, казки обожнюють усі — дорослі чи діти. Бо саме вони вселяють у наші душі дихання чарів та магії, відчуття, що добро завжди перемагає зло. Казки живуть поряд із нашими мріями, вони розповсюджують тепло і поліпшують настрій. Вони вчать нас розпізнавати гарних людей, стерегтись поганих, прививава-юТь нам якості людяної натури. Під виразне читання казок нашими матерями ми засинали, а у снах бачили Івасика-Телесика, жар-птицю, доброго та сміливого дядька, який переміг чорта. Ці милі герої живуть в наших душах, вони причаїлись десь у куточку, але швидко прибіжать, якщо ми покличемо їх.

На підвіконнях нашої школи стоять квіти. Батьки придбали або виростили їх власноруч і принесли влітку, перед святом 1 вересня. Але через тиждень частина горщиків була забруднена: в них з’явилися папірці, жуйки, листки були обірвані, зламані, квіточки валялися на підлозі. Невже учні не розуміють, що красу потрібно берегти? Адже все це створюється для нас! Виходячи на перерву, ми дихаємо чистішим повітрям, тому що саме квіти допомагають його очищувати. Ми також бачимо красиві листочки, пелюсточки в акуратних горщиках, і самі стаємо краще, людяніше. Навіщо ж поводитися, як дикі люди, яких, мабуть, нікому удома виховувати або просто розповісти, що до людської праці, завдяки якій квіти ростуть у горщиках, потрібно ставитися з повагою?

Я вирішила стати учителькою. Дехто може запитати чому? Скажу відверто: мені здається, що це дуже гарна професія, а ще тому, що я дуже люблю свою учительку. Учителька завжди в оточенні дітей, її діти люблять, вона для них як рідна мати. Учителька завжди допоможе в навчанні, турбується про нас, наше здоров’я. Вона разом з нами і радіє, і переживає. Мені здається, що учителем може бути тільки добра людина, яка любить дітей і свою працю. Я теж мрію про те, що буду в майбутньому любити свою професію. Але я знаю, що для того щоб стати учителем, треба гарно вчитися, багато знати. Тому я стараюся добре вчитися. Отже, після закінчення школи я мрію стати учителем. Буду допомагати дітям здобувати знання.

Стояв спекотний липневий день. Ми гралися у дворі: хтось осідлав гойдалки, хтось — велосипед, а ми з Дмитром грали у шахи. Раптом здійнявся вітер, сонце почало меркнути. Хтось із дорослих сказав, що зараз буде дощ. І справді, невдовзі перші великі холодні краплі впали на землю, і дощ пустився щосили. Дитячий майданчик спорожнів, діти розбіглися по домівках, а ми з Дмитром сховалися у невеликій альтанці. Краплі дощу барабанили по покрівлі, залітали усередину — стало просто холодно. Але шлях до будинку було відрізано зливою. Невдовзі дощ припинився, наче його й не було, засяяло сонце, і знову стало тепло. Ми мимоволі замилувалися струмком. Він не припиняв свій біг. У його струменях відбивалося сонце, він ніс шматочки кори, пелюстки, якийсь дрібний мотлох. І мені захотілося запитати: куди поспішаєш, струмочку? Раптом я побачив у ньому пустий коробочок з-під сірників. На ньому сидів мураш.

Михайло-семиліток — казковий герой, мужній, відважний. Але мене вражає інше: мені важко уявити сьогодні дитину, яка б у сім років мала таку величезну любов до рідного краю. Та все ж таки я вірю в те, що вони існують — сучасні михайлики… Бо що для цього треба мати? Найперше — велику віру в себе, любов до рідної країни. А в цьому завжди є кому допомогти: тато з мамою, вчителі в школі, друзі-однодумці. Адже всім приємно, незалежно від національності, слухати гімн України, коли перемагає наш спортсмен! І тоді ми здаємося собі такими дружними та з’єднаними, бо то ж наш спортсмен переміг! Тож цей дух єдності треба підтримувати завжди, щоб люди пишалися тим, що вони з України.

Ось вже який рік поспіль я проводжу літо у селі Іванівка у нас на Слобожаншині. Село невелике, два десятки дворів, колись тут вирувало життя, а потім молодь почала від’їжджати до міста. Поїхали й мої батьки — мама з татом, але корені не забувають: приїздять не лише відпочити, а й попрацювати. Я теж ні тільки байдики бити приїжджаю до бабусі з дідусем, а й допомагати по господарству. Наше село примітне тим, що на дахах кількох будинків та інших високих спорудах, і навіть на стовпах мережі електропередач можна побачити гігантські гніда. Деякі з них досягають у діаметрі півтора-два метри. Це помешкання білих лелек. Будівельним матеріалом стають хмиз і гілки дерев. Гнізда великі, не менші метра. Коли б я не приїздив у це дивне село Іванівку, жодне гніздо не пустує.

Якось, гортаючи сімейний альбом, я звернув увагу на фотографію, на якій був мій батько приблизно у такому ж віці, як зараз я: він сидів на лавці зі своїми однокласниками. На всіх хлопцях була спортивна форма. За їхніми спинами видно одноповерховий цегляний дім, у лівому куті фотографії — шведська стінка. Я запитав у бабусі: